Сорочка тріпоче - із білого болю-вогню,
струмує дорога - од білого-білого болю.
У білій як літо, у білій як спека сорочці
по білій дорозі вельможно товариш ступав
Василь Стус
На київських вулицях «облітав
жовтий лист», а у Будинку вчителя витав дух радості. Євген Сверстюк з родиною запросив
гостей на чай з нагоди 30-річчя повернення із таборів і заслання.
За виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву»
у 1973 році відомий письменник і правозахисник потрапив за грати. З того часу вкотре
почав облітати цвіт української інтелігенції.
Вечір розпочався
зворушливо. Чарівна жінка при надії Віра Бондар заграла на скрипці з акомпанементом
фортепіано. Лунало Адажіо
Альбіноні.
Настоятель парафії Різдва Пресвятої
Богородиці, протоієрей Валерій Копійка говорив про сіль землі – кращих людей,
про їх духовний подвиг і жертву: «Для мене образ шістдесятників – це образ
трави, яка проломлює камінь. Це виглядає чудом. Але це чудо творять люди».
Пан
Євген із болем і сумом згадував тих, хто не зміг залишити свідчень про злочини
епохи у 30-х роках, учасників дисидентського руху, що рано пішли із життя. «…Нині
скликаю такими, як були, всіх вас живих, напівмертвих, померлих. Я вас любив і
нічого не стерлось в наших слідах і у нашім минулім, що там вже сталося. Нині
ми рівні – кожен лицем перед вівтарем честі», - поезію Євгена Сверстюка співала
Олена Голуб: http://www.youtube.com/watch?v=PSnXBBgd7LE
Наближувався
час повернення Євгена Сверстюка із заслання. Несподівано знаходиться привід для
хвилювання - столярний ніж, знайдений під час обшуку. Публіка у Будинку вчителя
вперше на власні очі побачила доказ-привід і почула від пана Євгена, чим закінчилася історія з "липою": http://www.youtube.com/watch?v=5sXMQFZdevY
Найтемніша ніч була перед світанком. У потязі Пермь-Москва Валерії Сверстюк повідомили: "Вам все равно в Киеве не жить". Але диво сталося. Про нього розповіла дружина пана Євгена: http://www.youtube.com/watch?v=-Sob38GX2LQ
Історик дисидентського руху Василь Овсієнко розповів про співзвучність
сердець Василя Стуса і Євгена Сверстюка та віднайдені два листи 1979 року. У
них Стус писав: «Я – це ти. Я в тобі кращий, ніж я в собі. Тож дай мені змогу вишвалятися.
Знаєш, ти мені снився новорічної великої ночі. Для мене ти – синонім совісті,
найвища найяскравіша зірка мого небобратства…». Євген Сверстюк відповів через
20 років перед Різдвом: «Базилеусе, ти привітав першим. Як і завжди потрапляєш
першим. Поки там сперечалися, чи рукописи горять, ти писав на тій землі, що під
ногами горіла. І Бог беріг. Дійшли навіть два твоїх вірші для мене у мій сивий
день ласки. Отже, не доходять ненаписані листи – то напевно. Але твої довго,
але доходять. Спасибі, Базилеусе. Вітаю тебе, як летючу зірку на тому березі».
Пан Овсієнко зачитав вірш Василя Стуса.
Сорочка
тріпоче — із білого болю-вогню,
струмує дорога — од білого-білого болю.
У білій як літо, у білій як спека сорочці
по білій дорозі вельможно товариш ступав
(в якому то часі, у віці котрому, у році?),
який він веселий, немов на весілля рушав.
Я стежив за ним, бо ж і сам я до нього належав,
бо й сам танцюристий і радісним оком зизив
по весях — над бані, а як городи — то над вежі,
тривожний і зичний, джерельного голосу пив.
Так тільки Євген, лиш Євген так один розмовляє —
струмок повесняний чи плаєм нагірня вода.
Кого він лишив? І на кого так довго шукає?
Яка ж бо прекрасна вродлива угналась біда?
Тюремнії друзі. В три ціпи нас чорт не змолотить,
дарма що узявся уже кривавицею тік.
Кого ж то несе ще, кого там зі злости колотить,
кому з них забіг аж кудись обережний язик?
У білій як літо, у білій як літо сорочці
по білій дорозі вельможно товариш ступав.
А я на тамтому, а я на тамтому аж боці.
І пан чи пропав? Але пан чи пропав? Чи пропав?
Перед
нами стояв Євген Сверстюк. Усміхнений. У світлій сорочці. Як лицар без страху і догани. А в голові крутився фрагмент із документального
фільму Ірини Шатохіної "Українська
мрія", де пан Євген говорить про cвій найбільший страх - втратити гідність. Чи не за це Василь Стус називав його засяйним?..
Фото, відео і текст Анастасії Симухи
Пан
Євген із болем і сумом згадував тих, хто не зміг залишити свідчень про злочини
епохи у 30-х роках, учасників дисидентського руху, що рано пішли із життя. «…Нині
скликаю такими, як були, всіх вас живих, напівмертвих, померлих. Я вас любив і
нічого не стерлось в наших слідах і у нашім минулім, що там вже сталося. Нині
ми рівні – кожен лицем перед вівтарем честі», - поезію Євгена Сверстюка співала
Олена Голуб: http://www.youtube.com/watch?v=PSnXBBgd7LE
Наближувався час повернення Євгена Сверстюка із заслання. Несподівано знаходиться привід для хвилювання - столярний ніж, знайдений під час обшуку. Публіка у Будинку вчителя вперше на власні очі побачила доказ-привід і почула від пана Євгена, чим закінчилася історія з "липою": http://www.youtube.com/watch?v=5sXMQFZdevY
Найтемніша ніч була перед світанком. У потязі Пермь-Москва Валерії Сверстюк повідомили: "Вам все равно в Киеве не жить". Але диво сталося. Про нього розповіла дружина пана Євгена: http://www.youtube.com/watch?v=-Sob38GX2LQ
Історик дисидентського руху Василь Овсієнко розповів про співзвучність сердець Василя Стуса і Євгена Сверстюка та віднайдені два листи 1979 року. У них Стус писав: «Я – це ти. Я в тобі кращий, ніж я в собі. Тож дай мені змогу вишвалятися. Знаєш, ти мені снився новорічної великої ночі. Для мене ти – синонім совісті, найвища найяскравіша зірка мого небобратства…». Євген Сверстюк відповів через 20 років перед Різдвом: «Базилеусе, ти привітав першим. Як і завжди потрапляєш першим. Поки там сперечалися, чи рукописи горять, ти писав на тій землі, що під ногами горіла. І Бог беріг. Дійшли навіть два твоїх вірші для мене у мій сивий день ласки. Отже, не доходять ненаписані листи – то напевно. Але твої довго, але доходять. Спасибі, Базилеусе. Вітаю тебе, як летючу зірку на тому березі». Пан Овсієнко зачитав вірш Василя Стуса.
Сорочка
тріпоче — із білого болю-вогню,
струмує дорога — од білого-білого болю.
У білій як літо, у білій як спека сорочці
по білій дорозі вельможно товариш ступав
(в якому то часі, у віці котрому, у році?),
який він веселий, немов на весілля рушав.
Я стежив за ним, бо ж і сам я до нього належав,
бо й сам танцюристий і радісним оком зизив
по весях — над бані, а як городи — то над вежі,
тривожний і зичний, джерельного голосу пив.
Так тільки Євген, лиш Євген так один розмовляє —
струмок повесняний чи плаєм нагірня вода.
Кого він лишив? І на кого так довго шукає?
Яка ж бо прекрасна вродлива угналась біда?
Тюремнії друзі. В три ціпи нас чорт не змолотить,
дарма що узявся уже кривавицею тік.
Кого ж то несе ще, кого там зі злости колотить,
кому з них забіг аж кудись обережний язик?
У білій як літо, у білій як літо сорочці
по білій дорозі вельможно товариш ступав.
А я на тамтому, а я на тамтому аж боці.
І пан чи пропав? Але пан чи пропав? Чи пропав?