Київські яблука для саду-душі

14 листопада 2012 року у мене мерзли руки в осінньому Києві. Але серце зігрівала думка, що свято душі от-от почнеться у Будинку вчителя на Володимирській - треба поспішати.  З рожевими трояндами для одної із кращих представниць сучасної української інтелігенції Олени Голуб я зайшла до зали. Аншлагу не було. Дивно. Глядачі прогледіли в афіші казковий вечір? Я відчувала себе справжньою щасливицею, адже одна з небагатьох потрапила на дійство, яке створив чарівник - режисер,  «столяр» української душі Євген Сверстюк. Довкола яскравої особистості завжди, як довкола вулика з медом, «гудуть» талановиті  люди-бджілки.

Панувала атмосфера світла і добра. На екрані з’являються карикатури і шаржі Олександра Довженка. На сцені хлопець, трохи соромлячись і водночас радіючи, розсипає справжні яблука: жовті, червоні. Ласкаве запрошення у живий яблуневий сад, що посадив Олександр Довженко біля кіностудії у Києві.

А далі глядачі стають свідками польоту душі Олександра Довженка над водою. На відео бачимо відображення грозових хмар-думок, що линуть над ріками і озерами України, крижин у серці, що пливуть вздовж берегів, а потім – кришталево чисту, нічим не замутнену воду. Музика скрипки, на якій грає на сцені чарівна виконавиця, торкається душі кожного. «Олександр Довженко. Втеча із полону» - під такою назвою розпочинається цьогорічний творчий вечір.

Євген Сверстюк розповідав про пережите: «Для шістдесятників після Тараса Шевченка найбільшим будителем був Олександр Довженко. Саме він - перший в СРСР дисидент».  За словами  українського публіциста, Довженко втік у царство свободи – написав свій «Щоденник», завжди залишався націоналістом, думав і переживав за долю українського народу, глибоконеповноцінного, як нації. Свої думки про всесвітньо відомого кінорежисера і письменника Євген Сверстюк виклав у творі «Розiп'ятий праворуч (Олександр Довженко)» (http://www.ukrcenter.com/Література/Євген-Сверстюк/48177-1/Розiпятий-праворуч-Олександер-Довженко). Пан Євген говорив про трагічну долю митця, про його віру у Бога і протест проти безбожної більшовицької влади: «Коли у 1955 році Довженкові «приснився дивний сон два рази, неначе Ленiн мене обiймав i цiлував" - вiн не шукав тлумача снiв, а серцем розгадав: «Очевидно, буде мені трудно..»».

Київська публіка теж розгадувала серцем - гру на роялі, який звучав на сцені серед яблук, уривки з творів Довженка, що змушували затамовувати подих, пісні, виконані щиро і зворушливо. А ще були подарунки. Наприкінці вечора кожному дісталося запашне яблучко, як символ генія, чиї плоди і сьогодні живі, ароматні і надзвичайно потрібні в Україні та світі. Яблука із «саду» Олександра Довженка, турботливо збережені і подаровані із рук у руки нам у 21 столітті Євгеном Сверстюком.  

P.S. У Берліні працює кінотеатр "АРСЕНАЛ", який німці називають Інститутом кіно- та відеомистецтва.   


Фото М.Стефановські

ЄВГЕН СВЕРСТЮК:

«Підручники з історії України виявилися кращими, ніж я очікував»

12 жовтня 2012 р. у Центрі культури та мистецтва у Києві зібралися вчителі, щоб почути думку відомого публіциста, доктора філософії, колишнього дисидента та політв'язня Євгена Сверстюка про підручники з історії України, за якими навчаються сьогодні учні. За словами пана Євгена, підручники виявилися кращими, ніж він очікував. Стисла інформація про дисидентство, звичайно, не дає відповіді на всі запитання після розділу, однак спонукає до діалогу вчителя та учня, який сьогодні має можливість черпати інформацію з багатьох доступних джерел.

Серйозною помилкою на сторінках підручника з історії, відзначив Євген Сверстюк, було переплутати прізвище секретаря ЦК КПУ з питань ідеології за часів Щербицького Маланчука з Маланюком. «Маланчуки, медведчуки – це така категорія хворих людей, які відчувають ненависть до українського народу, – зазначив відомий публіцист, – Маланюк – прізвище Євгена, українського поета, публіциста, культуролога-енциклопедиста». На думку пана Сверстюка, перед друком розділ про дисидентство слід було віддати на редакцію Василю Овсієнку, «літописцю» і учаснику дисидентського руху в Україні.

Відповідаючи на запитання вчителів, що змушувало дисидентів після одного ув’язнення знову повертатися на зону, Василь Овсієнко зазначив, що ніхто не хотів у тюрму, однак для кожного дисидента честь і гідність була головною і «якщо величезні маси українців опустилися у своїй національній самосвідомості нижче нуля, то хтось мав закладати голову, щоб усі ми разом не пішли на дно». На жаль, так сталося із цвітом української нації: Василем Стусом, Аллою Горською, Валерієм Марченком, В’ячеславом Чорноволом…

Євген Сверстюк розповідав про час «політики, повернутої в минуле», про атмосферу переслідування, недовіри і мужності дисидентів, що були відважними успішними людьми, і відкрито будили почуття національної гідності, тягнулися до національної принциповості. «КГБіст запитав мене: «Ви думаєте, як Вас заарештують, у Києві не буде більше українців, не буде кому говорити українською мовою?». Я відповів: «Впевнений, що Ви говорите українською лише для того, щоб підслухати і випитати», – згадує Євген Сверстюк. За виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» у 1973 році українського інтелігента засудили до семи років таборів і п’яти років заслання: «Мою книжку «Собор у риштованні» видали у Парижі. На допиті її поклали переді мною. Слідчий підняв в одній руці книгу: «Це Вам від них, – піднімаючи «вирок» у другій, – а це Вам – від нас», – згадував Євген Сверстюк з усмішкою.

На зустрічі вчителі мали унікальну можливість познайомитися з колегою, вчителем історії за професією, з живою легендою, учасником боїв проти гітлерівців та загонів НКВС, одним з останніх учасників Норильського повстання 1953-го, автором книги «…І гинули першими» Степаном Семенюком.

За словами Євгена Сверстюка, кожен учитель історії має бути людиною мислення, зацікавлювати учнів історичними постатями, книжками, роздумами. Коли сам був учнем, майбутнього публіциста найбільше надихали твори Свіфта, Екзюпері (особливо – «Військовий льотчик»), Гемінґвея, Ремарка, Кіплінґа. Тому, так само, як Антуан де Сент-Екзюпері, який став військовим льотчиком, щоб захищати те, що найбільше любив – свою Францію, Євген Сверстюк вирішив захищати свою Україну.