Повернення засяйного

 

Сорочка тріпоче - із білого болю-вогню,

струмує дорога - од білого-білого болю.

У білій як літо, у білій як спека сорочці

по білій дорозі вельможно товариш ступав

Василь Стус

На київських вулицях «облітав жовтий лист», а у Будинку вчителя витав дух радості. Євген Сверстюк з родиною запросив гостей на чай з нагоди 30-річчя повернення із таборів і заслання.

За виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» у 1973 році відомий письменник і правозахисник потрапив за грати. З того часу вкотре почав облітати цвіт української інтелігенції.

Вечір розпочався зворушливо. Чарівна жінка при надії Віра Бондар заграла на скрипці з акомпанементом фортепіано. Лунало Адажіо Альбіноні.  

 

Настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці, протоієрей Валерій Копійка говорив про сіль землі – кращих людей, про їх духовний подвиг і жертву: «Для мене образ шістдесятників – це образ трави, яка проломлює камінь. Це виглядає чудом. Але це чудо творять люди».

Пан Євген із болем і сумом згадував тих, хто не зміг залишити свідчень про злочини епохи у 30-х роках, учасників дисидентського руху, що рано пішли із життя. «…Нині скликаю такими, як були, всіх вас живих, напівмертвих, померлих. Я вас любив і нічого не стерлось в наших слідах і у нашім минулім, що там вже сталося. Нині ми рівні – кожен лицем перед вівтарем честі», - поезію Євгена Сверстюка співала Олена Голуб:  http://www.youtube.com/watch?v=PSnXBBgd7LE

Наближувався час повернення Євгена Сверстюка із заслання. Несподівано знаходиться привід для хвилювання - столярний ніж, знайдений під час обшуку. Публіка у Будинку вчителя вперше на власні очі побачила доказ-привід і почула від пана Євгена, чим закінчилася історія з "липою": http://www.youtube.com/watch?v=5sXMQFZdevY

 

Найтемніша ніч була перед світанком. У потязі Пермь-Москва Валерії Сверстюк повідомили: "Вам все равно в Киеве не жить". Але диво сталося. Про нього розповіла дружина пана Євгена: http://www.youtube.com/watch?v=-Sob38GX2LQ  

 

Історик дисидентського руху Василь Овсієнко розповів про співзвучність сердець Василя Стуса і Євгена Сверстюка та віднайдені два листи 1979 року. У них Стус писав: «Я – це ти. Я в тобі кращий, ніж я в собі. Тож дай мені змогу вишвалятися. Знаєш, ти мені снився новорічної великої ночі. Для мене ти – синонім совісті, найвища найяскравіша зірка мого небобратства…». Євген Сверстюк відповів через 20 років перед Різдвом: «Базилеусе, ти привітав першим. Як і завжди потрапляєш першим. Поки там сперечалися, чи рукописи горять, ти писав на тій землі, що під ногами горіла. І Бог беріг. Дійшли навіть два твоїх вірші для мене у мій сивий день ласки. Отже, не доходять ненаписані листи – то напевно. Але твої довго, але доходять. Спасибі, Базилеусе. Вітаю тебе, як летючу зірку на тому березі». Пан Овсієнко зачитав вірш Василя Стуса.

Сорочка тріпоче — із білого болю-вогню,

струмує дорога — од білого-білого болю.

У білій як літо, у білій як спека сорочці

по білій дорозі вельможно товариш ступав

(в якому то часі, у віці котрому, у році?),

який він веселий, немов на весілля рушав.

Я стежив за ним, бо ж і сам я до нього належав,

бо й сам танцюристий і радісним оком зизив

по весях — над бані, а як городи — то над вежі,

тривожний і зичний, джерельного голосу пив.

Так тільки Євген, лиш Євген так один розмовляє —

струмок повесняний чи плаєм нагірня вода.

Кого він лишив? І на кого так довго шукає?

Яка ж бо прекрасна вродлива угналась біда?

Тюремнії друзі. В три ціпи нас чорт не змолотить,

дарма що узявся уже кривавицею тік.

Кого ж то несе ще, кого там зі злости колотить,

кому з них забіг аж кудись обережний язик?

У білій як літо, у білій як літо сорочці

по білій дорозі вельможно товариш ступав.

А я на тамтому, а я на тамтому аж боці.

І пан чи пропав? Але пан чи пропав? Чи пропав?

 

 

 

 

 

 

 

 

Перед нами стояв Євген Сверстюк. Усміхнений. У світлій сорочці. Як лицар без страху і догани. А в голові крутився фрагмент із документального

фільму Ірини Шатохіної "Українська мрія", де пан Євген говорить про cвій найбільший страх - втратити гідність. Чи не за це Василь Стус називав його засяйним?..

Фото, відео і текст Анастасії Симухи

 

Запитання до Блаженнішого Любомира (Гузара)

2 квітня  у Києві презентували книжку Архиєпископа-емерита УГКЦ Блаженнішого Любомира (Гузара) під назвою «Три дороги». Це бесіди Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира у 2001—2011 роках з журналістами і фрагменти з його аудіокниг «Дорога до себе», «Дорога до ближнього», «Дорога до Бога». 

У сонячний весняний день серце наповнилося  світлом від живого спілкування зі справжнім мудрецем. Блаженніший Любомир, якому цьогоріч виповнилося 80 років, з посмішкою попередив журналістів: «Я практично незрячий. Моя молодість, про яку тут говорили, починає губитися, то вже погано і чую», - і не пропустив жодного запитання із зали.

Чи Ви робили багато добра у своєму житті?

-        - Мені болить, що у своєму життя я проґавив дуже багато можливостей щось зробити доброго. Не хочу себе хвалити. Я не робив багато зла, більш старався його оминати, але не робив достатньо і добра. Коли я сьогодні оглядаюся на своє минуле, то думаю, що міг і те зробити,і  те. Я не використав до тої міри, до якої треба було, можливості творити добро. Мені прикро. Дозвольте я звернуся до такої практики, яка називається сповіддю. Люди приходять до душпастиря і йому переказують свої гріхи, що зробили поганого. Дуже мало людей звертає увагу на те, що не робити добра – це є спосіб не використати нагоди і, до певної міри, це, не скажу – робити зло, але майже-майже…Треба на це звернути увагу. Люди думають, що коли вони не роблять зла, нікого не кривдять, стараються бути добрими членами своє сім’ї, родини, громади, то вони досконалі. Треба запитати: а чи я зробив стільки добра, скільки я міг зробити? Це властиво нашій природі – свобода робити добро. Ми не є свобідними робити зло. Ми можемо робити зло, бо ми вільні, але це не є ціль. Ціль – робити добро. І треба щиро старатися робити добра якнайбільше всім, з ким ми зустрічаємось.  

Про корупцію.

-   - Корупція – це є недуга, духовна недуга. Це злодійство. Воно не зникає, бо ще замало ми втягнули Божого духа  в себе, ще замало ми відчуваємо потребу у справедливості. Тільки тоді, коли ми будемо цілковито переконані духовно, що це є лихо, що його треба уникати, як кожного гріха, тоді ми вилікуємо громаду, наш народ. Але все це вимагає часу. Я думаю, що церква старається переконувати людей, щоб вони не спокушувалися корупції, чесно, гідно і сумлінно виконували свої обов’язки, кожному віддали те, що йому належить, не присвоювали і не вимагали від людей те, що їм не належить. Я відчуваю, що ми на шляху. Видно, здається, певні знаки, що йдемо уперед, лікуємося від гріхів минулого. Потрібно відчуття довіри один до одного, почуття відповідальності за себе, за іншого. 

Про гроші.

-     - Чому сьогодні так багато людей, які прагнуть мати гроші, бути багачами, олігархами? Бо їм здається,  якщо вони посіли такі місця,  їм все дозволено. На жаль, у нас до великої міри багатим людям дуже багато дозволено . Їх не покарають за те, що вони зашвидко їдуть, безліч промахів, де гроші говорять.

-      Але дуже складна справа переконати тих, хто грошей не має, що не мати грошей – це є щастя. Варто переконати  людей, що не у володінні майном, грошима полягає щастя людини, воно у внутрішньому задоволенні. Коли сумління не оскаржує те, що ми робимо, а притакує - в цьому внутрішній спокій і щастя.  Про це можна дуже гарно і логічно розказувати, але непереконливо. Люди скажуть, що це гарно звучить, але так хотілося б мати багато грошей :) Той, хто при Божій помочі пережив, що щось є більше, що робить щасливою людиною, ніж гроші, своїм приміром мусить послужити ближньому. Щоб люди сказали: «Ось, нормальний чоловік, має доходи, забезпечує свою родину, поводиться чесно, від нього променює щастя, сумління його не гризе». Тут філософія не теорії, а живого прикладу людей, які, не стараючись все своє життя віддати за гроші, почуваються щасливими. Це є наочний доказ. Той, хто це зрозумів, має своїм приміром переконувати людей в тому, що це так і є.

У чому простота?

-     - Простота полягає у високій духовній культурі бути людиною, бути собою. Не треба вдавати, вигадувати бозна-що, мати купу золотих перстенів, дуже елегантний одяг і т.д. Дуже просто бачити у своєму житті справжні духовні вартості. Примір з мистецтва. Дуже багато людей думає, що щось може бути гарним, якщо воно зроблене з  дуже дорогих матеріалів: золота, срібла, мармуру. Навіть, коли будують церкви так думають: «Мусимо мати якнайдорожчий матеріал». Але краса – це щось духовне.  Людина є прекрасною, коли намагається зробити себе важливою не матеріальними, а духовними цінностями. Дозвольте приклад. Дуже великі науковці, науковці світової слави, зазвичай, є дуже приступні і прості люди.  Людина, яка має величезне знання, є дуже простою.

Про українську мову з любов’ю. 

-     - Церква – це є мама. І вона говорить мовою народу, дбає про нього, живе ідеалами, втіхами, прикметами свого народу. Церква може говорити різними мовами, в залежності від потреб людини. В Росії – російською, в Японії - японською і т.д. Тут треба зрозуміти природу церкви. Якщо вона є близькою до народу, живе потребами цього народу, то вона говорить мовою свого народу.

3 способи пізнати добро.

-       - Є принаймні 3 способи, як пізнавати, що є добро. Найлегший – сприйняти Божу науку через батьків, інші обставини. Тоді людині легше, бо їй дається від Господа, що є добро. Але не всі мають таке щастя. Другий спосіб пізнати, що є добро, це є філософія. Ми маємо примір грецької філософії. Задовго до Христа такі філософи, як Сократ, Аристотель та інші намагалися за допомогою людського розуму пізнавати, що є добро. Їхня мотивація була дуже простою: вони мали великих полководців, істориків і ставили собі питання, чи можна дітей цих великих людей навчити добру. І старалися зробити це завдяки філософії, розуму людського. Грецька філософія – це є дар того народу для християнства. Третій спосіб пізнати добро – слухати своє сумління. Сумління – це є Божий дар, який кожна людина одержує. Дуже багато людей намагається про нього забути, забити його, не чути голосу сумління. Той, хто прислухується до голосу, який нам каже, чи робимо добре, чи погано, може пізнати, як треба ставитися до ближніх та інше. Людина може, якщо хоче, бути доброю, користуючись цими засобами. Хоча є певні труднощі: можна помилятися щодо філософії і не прислухатися до голосу сумління. Найкраще, коли ми йдемо за Божою наукою, яка говорить, що є добро.

Про скромність з гумором.

-       - Скромним треба бути у серці, тоді людина не замислюється: «А як я покажу свою скромність?» :). Це має бути природним. Приклад. Я мав нагоду бути гостем у племінника митрополити Шептицького. Мене запросили. Я хвилювався, як це зайти до них додому, це ж є графи, шляхта, як  я буду почуватися. Я був здивований, як добре я у них почувався :) Якось все так гарно йшло: і розмова, і прийом. Дуже природно. Я був у захопленні. Через декілька тижнів мав нагоду зустріти дуже славного професора, оповів йому про своє враження. А він каже: «Знаєте, вони не мусять вдавати, що вони пани, вони і є панами» :) Скромність - це є щось, що у серці. Якщо людина скромна, у неї все природно виходить, немає штучності. Дуже мало людей, багатих людей, вміють бути багатими. Можна бути багатим і скромним. Багатство це не є гріх, це не є прокляття для тих, хто чесно його здобув. Але треба вміти бути багатим, як говориться у Святому Письмі: «Блаженні убогі духом». Оце і є секрет.   

   

      Фото Олени Качуровської, CREDO

«Ходить Гарбуз по городу»

23.01.2013  (кожної цифри по дві - цікава дата!) у центрі Києва зібралося багато журналістів, фотографів і митців на відкритті персональної виставки художника Володимира Гарбуза у Національному музеї літератури України. Кожен перед входом до зали прочитав: «На здобуття Шевченківської премії». Дубль N … ну, про це не написано, тільки сказано :) Щиро-щиро бажаю відзначення Таланту пана Гарбуза! А щодо визнання, то воно, на щастя, вже давно у цього художника є і в Україні, і за кордоном.

Художник Володимир Гарбуз

Дозволю собі у жартівливій формі передати настрій на відкритті персональної виставки Володимира Гарбуза у Києві.

Ходить Гарбуз по городу (Національний музей літератури України), питається свого роду -
"Ой чи живі, чи здорові
всі родичі гарбузові?".

Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня (заступник голови Спілки краєзнавців України, старший науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України Руслана Манківська):

«Аура творчості пана Володимира на фоні наших українських реалій дає нам духовних сил, які ми черпаємо у переданій любові до рідної землі, рідного краю. ... Пану Володимиру своєю творчістю вдається спасти нас від закріпачення власних душ».

"Сумщина"

"Іще живі, ще здорові
всі родичі Гарбузові".

"Оберіг України"

Обізвалася морквиця,
Гарбузовая сестриця (заступник директора Національного музею літератури України Тетяна Чуйко):

«… Ми всі знаємо Гарбуза нестримного, уривчастого, не тільки у мазку, не тільки у накладанні фарби на полотно, а й у виступах, часто гострому слові. А згадайте Шевченка: «Погибнеш, згинеш, Україно», а з іншого боку: «Я так, я так її люблю». Це саме особливість Гарбуза. Очевидно - ознака геніальних митців. Попри все Володимир Гарбуз, як Шевченко, світлоносний митець. Світлий, витончений, вишуканий. Як ранній березень: несподіваний, примхливий, але водночас тепло: любов до своєї країни, її історії, літератури, мистецтва і пошук, прорив у майбутнє мистецтво, майбутнє цього народу. Є всі підстави, щоб здобути Шевченківську премію».

"Самотність"

"Іще живі, ще здорові
всі родичі Гарбузові".

"Квіти з гарбузом"

Обізвались буряки,
гарбузові свояки (прихильники творчості Володимира Гарбуза): "Іще живі, ще здорові
всі родичі гарбузові".

Обізвалася квасоля,
а за нею й бараболя (прихильниці творчості Володимира Гарбуза):
"Іще живі, ще здорові
всі родичі Гарбузові".

Обізвався старий біб (художник, поет, скульптор Михайло Горловий):

«Я ходив і квітнув на виставці. Енергія, яку дарує Володимир Гарбуз – сонячна, тепла, лагідна. Гарбуз наш – оригінальний, унікальний, універсальний художник. Це і графіка, і живопис, монументальне мистецтво, і скульптура. … Це мій земляк і я їм пишаюсь, таких людей мало. Володимир уже давно дозрів до Шевченківської премії. Він не просто художник, він – український художник, який їздив по світах, був і у парижах, і лондонах, і америках, повернувся і сказав: «Краще на своїй землі, де пуп закопаний. Тут - моя Україна»».   

 

"Я піддержав увесь рід!
Іще живі, ще здорові
всі родичі Гарбузові".

Володимир Гарбуз: «У мене розривається серце сьогодні, якщо чесно, бій в душі, коли я бачу, що деякими творами випередив і вгадав сьогоднішню дійсність. Я вболіваю за Україну. Про село і про кріпацтво: я для того зі своїми друзями Василем Корчинським, Прокопом Колісником, Олесем Солов’єм, Левком Воєдилом їжджу у село, щоб зафіксувати оті самітні хати без людей з вибитими вікнами, які ще живі, які просять, стогнуть, щоб звернули на них увагу. Ми для того і малюємо, бо знаємо, що землі наші знову можуть стати закріпаченими, щоб не стати кріпаками. Мистецтво на те і є, щоб ми відчували себе вільними людьми».

"Три гетьмани"

Володимир Гарбуз: «Дякую, друзі! Сьогодні відбувається єднання з творами, людьми, я відчуваю вашу щиру енергію, як б’ються ваші серця, як ви розумієте мої твори. Завдання художника – зуміти своєю творчістю написати роботу, поєднати з космосом, потім цю енергію перенести у зали, щоб цей акт єднання відбувся, акт розуміння».

"Село ще світоносить"

Валентин Сильвестров: "Це співають люди, хор акапельний – це вже собор Гілеї з людей, співочий собор. Виникає така ситуація, що людський всесвіт співає через ці голоси"

 

30 жовтня 2012 року геніальний український композитор Валентин Сильвестров відсвяткував свій 75-й День народження разом з численними шанувальниками у Національній філармонії України. Подарунок публіці у цей день – хоровий концерт та кілька секретів у відвертих інтерв’ю від Композитора. Радію честі познайомитися і поговорити з унікальним киянином – Валентином Сильвестровим.

«Тут виникає така ситуація, що акапельний хор – це взагалі такий жанр, більш присутній в Україні. Наприклад, в Польщі не так, в Європі. Це пов’язано з православ’ям, у православній церкві під інструмент не співають. Коли такий хор співає… Коли на інструментах грають, то там вже є друга система – відчуження. А це співають люди, хор акапельний – це вже собор Гілеї з людей, співочий собор. Виникає така ситуація, що людський всесвіт співає через ці голоси.

А крім того це ще зв’язано з літургічними текстами. Я до них ставився не як до церковних, або з Інтернету, а як до текстів, які писали Пушкін, Златоуст, поет… До цих слів так потрібно підходити, як до Пушкіна, Шевченка і тоді вони, можливо, розкриються по-новому. Не традиційно, а так, ніби слово щойно виникло: тільки-що Христос сказав: «Отче наш», Пушкін сказав: «Отче, наш». Оце воно! Отак вони і заспівали. Не те, що вже пройшло 5000 років…

Музика знову повертає нас до витоків мови, хтось сказав це, а музика підхоплює з мови, а не тільки з традицій. Часто мову відкидають, а кажуть: «Треба ось так казати», а сам текст говорить: «Ось така потрібна музика», якщо ти дійсно прислухався. Оце така проблема. Проблема у тому, що ця музика зв’язана не з природою, а зі словом. Наприклад, навіть Тичини вірш наївний, дитячий «Гаї шумлять», але це ж райський… Це те, що у Тичини забрали… Пушкін сказав, що «поэзия должна быть глуповата», так оце якраз наївність у Тичини, у нього була оця «глуповатість» геніальна, а потім воно кудись зникло.

І це від слів іде: «Гаї шумлять», це – парадіз, це така асоціація, що від слова іде, а не від того, що я малюю гай – це не головне. Головне, як цей текст проспівується. А потім обертонами він і гай дає і інше, інше, інше», -  розповідає Валентин Сильвестров.

Відеоінтерв'ю:

http://youtu.be/31Quv3KYOq4

 

Kyivdiary.com

Valentyn Silvestrov
Pianist / Composer

Pianist and one of the best-known Ukrainian composers in the world. More than 40 years Valentyn Silvestrov has been composing great contemporary classical music in his little modest apartment with a view of Kyiv-Pechersk Lavra. He was born in 1937 in Kyiv. CD with music composed by Valentyn Silvestrov will be a cool present from Kyiv.

Nice film about Valentyn Silvestrov: http://www.youtube.com/watch?v=M9CYVWdXxDw