Запитання до Блаженнішого Любомира (Гузара)

2 квітня  у Києві презентували книжку Архиєпископа-емерита УГКЦ Блаженнішого Любомира (Гузара) під назвою «Три дороги». Це бесіди Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира у 2001—2011 роках з журналістами і фрагменти з його аудіокниг «Дорога до себе», «Дорога до ближнього», «Дорога до Бога». 

У сонячний весняний день серце наповнилося  світлом від живого спілкування зі справжнім мудрецем. Блаженніший Любомир, якому цьогоріч виповнилося 80 років, з посмішкою попередив журналістів: «Я практично незрячий. Моя молодість, про яку тут говорили, починає губитися, то вже погано і чую», - і не пропустив жодного запитання із зали.

Чи Ви робили багато добра у своєму житті?

-        - Мені болить, що у своєму життя я проґавив дуже багато можливостей щось зробити доброго. Не хочу себе хвалити. Я не робив багато зла, більш старався його оминати, але не робив достатньо і добра. Коли я сьогодні оглядаюся на своє минуле, то думаю, що міг і те зробити,і  те. Я не використав до тої міри, до якої треба було, можливості творити добро. Мені прикро. Дозвольте я звернуся до такої практики, яка називається сповіддю. Люди приходять до душпастиря і йому переказують свої гріхи, що зробили поганого. Дуже мало людей звертає увагу на те, що не робити добра – це є спосіб не використати нагоди і, до певної міри, це, не скажу – робити зло, але майже-майже…Треба на це звернути увагу. Люди думають, що коли вони не роблять зла, нікого не кривдять, стараються бути добрими членами своє сім’ї, родини, громади, то вони досконалі. Треба запитати: а чи я зробив стільки добра, скільки я міг зробити? Це властиво нашій природі – свобода робити добро. Ми не є свобідними робити зло. Ми можемо робити зло, бо ми вільні, але це не є ціль. Ціль – робити добро. І треба щиро старатися робити добра якнайбільше всім, з ким ми зустрічаємось.  

Про корупцію.

-   - Корупція – це є недуга, духовна недуга. Це злодійство. Воно не зникає, бо ще замало ми втягнули Божого духа  в себе, ще замало ми відчуваємо потребу у справедливості. Тільки тоді, коли ми будемо цілковито переконані духовно, що це є лихо, що його треба уникати, як кожного гріха, тоді ми вилікуємо громаду, наш народ. Але все це вимагає часу. Я думаю, що церква старається переконувати людей, щоб вони не спокушувалися корупції, чесно, гідно і сумлінно виконували свої обов’язки, кожному віддали те, що йому належить, не присвоювали і не вимагали від людей те, що їм не належить. Я відчуваю, що ми на шляху. Видно, здається, певні знаки, що йдемо уперед, лікуємося від гріхів минулого. Потрібно відчуття довіри один до одного, почуття відповідальності за себе, за іншого. 

Про гроші.

-     - Чому сьогодні так багато людей, які прагнуть мати гроші, бути багачами, олігархами? Бо їм здається,  якщо вони посіли такі місця,  їм все дозволено. На жаль, у нас до великої міри багатим людям дуже багато дозволено . Їх не покарають за те, що вони зашвидко їдуть, безліч промахів, де гроші говорять.

-      Але дуже складна справа переконати тих, хто грошей не має, що не мати грошей – це є щастя. Варто переконати  людей, що не у володінні майном, грошима полягає щастя людини, воно у внутрішньому задоволенні. Коли сумління не оскаржує те, що ми робимо, а притакує - в цьому внутрішній спокій і щастя.  Про це можна дуже гарно і логічно розказувати, але непереконливо. Люди скажуть, що це гарно звучить, але так хотілося б мати багато грошей :) Той, хто при Божій помочі пережив, що щось є більше, що робить щасливою людиною, ніж гроші, своїм приміром мусить послужити ближньому. Щоб люди сказали: «Ось, нормальний чоловік, має доходи, забезпечує свою родину, поводиться чесно, від нього променює щастя, сумління його не гризе». Тут філософія не теорії, а живого прикладу людей, які, не стараючись все своє життя віддати за гроші, почуваються щасливими. Це є наочний доказ. Той, хто це зрозумів, має своїм приміром переконувати людей в тому, що це так і є.

У чому простота?

-     - Простота полягає у високій духовній культурі бути людиною, бути собою. Не треба вдавати, вигадувати бозна-що, мати купу золотих перстенів, дуже елегантний одяг і т.д. Дуже просто бачити у своєму житті справжні духовні вартості. Примір з мистецтва. Дуже багато людей думає, що щось може бути гарним, якщо воно зроблене з  дуже дорогих матеріалів: золота, срібла, мармуру. Навіть, коли будують церкви так думають: «Мусимо мати якнайдорожчий матеріал». Але краса – це щось духовне.  Людина є прекрасною, коли намагається зробити себе важливою не матеріальними, а духовними цінностями. Дозвольте приклад. Дуже великі науковці, науковці світової слави, зазвичай, є дуже приступні і прості люди.  Людина, яка має величезне знання, є дуже простою.

Про українську мову з любов’ю. 

-     - Церква – це є мама. І вона говорить мовою народу, дбає про нього, живе ідеалами, втіхами, прикметами свого народу. Церква може говорити різними мовами, в залежності від потреб людини. В Росії – російською, в Японії - японською і т.д. Тут треба зрозуміти природу церкви. Якщо вона є близькою до народу, живе потребами цього народу, то вона говорить мовою свого народу.

3 способи пізнати добро.

-       - Є принаймні 3 способи, як пізнавати, що є добро. Найлегший – сприйняти Божу науку через батьків, інші обставини. Тоді людині легше, бо їй дається від Господа, що є добро. Але не всі мають таке щастя. Другий спосіб пізнати, що є добро, це є філософія. Ми маємо примір грецької філософії. Задовго до Христа такі філософи, як Сократ, Аристотель та інші намагалися за допомогою людського розуму пізнавати, що є добро. Їхня мотивація була дуже простою: вони мали великих полководців, істориків і ставили собі питання, чи можна дітей цих великих людей навчити добру. І старалися зробити це завдяки філософії, розуму людського. Грецька філософія – це є дар того народу для християнства. Третій спосіб пізнати добро – слухати своє сумління. Сумління – це є Божий дар, який кожна людина одержує. Дуже багато людей намагається про нього забути, забити його, не чути голосу сумління. Той, хто прислухується до голосу, який нам каже, чи робимо добре, чи погано, може пізнати, як треба ставитися до ближніх та інше. Людина може, якщо хоче, бути доброю, користуючись цими засобами. Хоча є певні труднощі: можна помилятися щодо філософії і не прислухатися до голосу сумління. Найкраще, коли ми йдемо за Божою наукою, яка говорить, що є добро.

Про скромність з гумором.

-       - Скромним треба бути у серці, тоді людина не замислюється: «А як я покажу свою скромність?» :). Це має бути природним. Приклад. Я мав нагоду бути гостем у племінника митрополити Шептицького. Мене запросили. Я хвилювався, як це зайти до них додому, це ж є графи, шляхта, як  я буду почуватися. Я був здивований, як добре я у них почувався :) Якось все так гарно йшло: і розмова, і прийом. Дуже природно. Я був у захопленні. Через декілька тижнів мав нагоду зустріти дуже славного професора, оповів йому про своє враження. А він каже: «Знаєте, вони не мусять вдавати, що вони пани, вони і є панами» :) Скромність - це є щось, що у серці. Якщо людина скромна, у неї все природно виходить, немає штучності. Дуже мало людей, багатих людей, вміють бути багатими. Можна бути багатим і скромним. Багатство це не є гріх, це не є прокляття для тих, хто чесно його здобув. Але треба вміти бути багатим, як говориться у Святому Письмі: «Блаженні убогі духом». Оце і є секрет.   

   

      Фото Олени Качуровської, CREDO

«Ходить Гарбуз по городу»

23.01.2013  (кожної цифри по дві - цікава дата!) у центрі Києва зібралося багато журналістів, фотографів і митців на відкритті персональної виставки художника Володимира Гарбуза у Національному музеї літератури України. Кожен перед входом до зали прочитав: «На здобуття Шевченківської премії». Дубль N … ну, про це не написано, тільки сказано :) Щиро-щиро бажаю відзначення Таланту пана Гарбуза! А щодо визнання, то воно, на щастя, вже давно у цього художника є і в Україні, і за кордоном.

Художник Володимир Гарбуз

Дозволю собі у жартівливій формі передати настрій на відкритті персональної виставки Володимира Гарбуза у Києві.

Ходить Гарбуз по городу (Національний музей літератури України), питається свого роду -
"Ой чи живі, чи здорові
всі родичі гарбузові?".

Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня (заступник голови Спілки краєзнавців України, старший науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України Руслана Манківська):

«Аура творчості пана Володимира на фоні наших українських реалій дає нам духовних сил, які ми черпаємо у переданій любові до рідної землі, рідного краю. ... Пану Володимиру своєю творчістю вдається спасти нас від закріпачення власних душ».

"Сумщина"

"Іще живі, ще здорові
всі родичі Гарбузові".

"Оберіг України"

Обізвалася морквиця,
Гарбузовая сестриця (заступник директора Національного музею літератури України Тетяна Чуйко):

«… Ми всі знаємо Гарбуза нестримного, уривчастого, не тільки у мазку, не тільки у накладанні фарби на полотно, а й у виступах, часто гострому слові. А згадайте Шевченка: «Погибнеш, згинеш, Україно», а з іншого боку: «Я так, я так її люблю». Це саме особливість Гарбуза. Очевидно - ознака геніальних митців. Попри все Володимир Гарбуз, як Шевченко, світлоносний митець. Світлий, витончений, вишуканий. Як ранній березень: несподіваний, примхливий, але водночас тепло: любов до своєї країни, її історії, літератури, мистецтва і пошук, прорив у майбутнє мистецтво, майбутнє цього народу. Є всі підстави, щоб здобути Шевченківську премію».

"Самотність"

"Іще живі, ще здорові
всі родичі Гарбузові".

"Квіти з гарбузом"

Обізвались буряки,
гарбузові свояки (прихильники творчості Володимира Гарбуза): "Іще живі, ще здорові
всі родичі гарбузові".

Обізвалася квасоля,
а за нею й бараболя (прихильниці творчості Володимира Гарбуза):
"Іще живі, ще здорові
всі родичі Гарбузові".

Обізвався старий біб (художник, поет, скульптор Михайло Горловий):

«Я ходив і квітнув на виставці. Енергія, яку дарує Володимир Гарбуз – сонячна, тепла, лагідна. Гарбуз наш – оригінальний, унікальний, універсальний художник. Це і графіка, і живопис, монументальне мистецтво, і скульптура. … Це мій земляк і я їм пишаюсь, таких людей мало. Володимир уже давно дозрів до Шевченківської премії. Він не просто художник, він – український художник, який їздив по світах, був і у парижах, і лондонах, і америках, повернувся і сказав: «Краще на своїй землі, де пуп закопаний. Тут - моя Україна»».   

 

"Я піддержав увесь рід!
Іще живі, ще здорові
всі родичі Гарбузові".

Володимир Гарбуз: «У мене розривається серце сьогодні, якщо чесно, бій в душі, коли я бачу, що деякими творами випередив і вгадав сьогоднішню дійсність. Я вболіваю за Україну. Про село і про кріпацтво: я для того зі своїми друзями Василем Корчинським, Прокопом Колісником, Олесем Солов’єм, Левком Воєдилом їжджу у село, щоб зафіксувати оті самітні хати без людей з вибитими вікнами, які ще живі, які просять, стогнуть, щоб звернули на них увагу. Ми для того і малюємо, бо знаємо, що землі наші знову можуть стати закріпаченими, щоб не стати кріпаками. Мистецтво на те і є, щоб ми відчували себе вільними людьми».

"Три гетьмани"

Володимир Гарбуз: «Дякую, друзі! Сьогодні відбувається єднання з творами, людьми, я відчуваю вашу щиру енергію, як б’ються ваші серця, як ви розумієте мої твори. Завдання художника – зуміти своєю творчістю написати роботу, поєднати з космосом, потім цю енергію перенести у зали, щоб цей акт єднання відбувся, акт розуміння».

"Село ще світоносить"

Валентин Сильвестров: "Це співають люди, хор акапельний – це вже собор Гілеї з людей, співочий собор. Виникає така ситуація, що людський всесвіт співає через ці голоси"

 

30 жовтня 2012 року геніальний український композитор Валентин Сильвестров відсвяткував свій 75-й День народження разом з численними шанувальниками у Національній філармонії України. Подарунок публіці у цей день – хоровий концерт та кілька секретів у відвертих інтерв’ю від Композитора. Радію честі познайомитися і поговорити з унікальним киянином – Валентином Сильвестровим.

«Тут виникає така ситуація, що акапельний хор – це взагалі такий жанр, більш присутній в Україні. Наприклад, в Польщі не так, в Європі. Це пов’язано з православ’ям, у православній церкві під інструмент не співають. Коли такий хор співає… Коли на інструментах грають, то там вже є друга система – відчуження. А це співають люди, хор акапельний – це вже собор Гілеї з людей, співочий собор. Виникає така ситуація, що людський всесвіт співає через ці голоси.

А крім того це ще зв’язано з літургічними текстами. Я до них ставився не як до церковних, або з Інтернету, а як до текстів, які писали Пушкін, Златоуст, поет… До цих слів так потрібно підходити, як до Пушкіна, Шевченка і тоді вони, можливо, розкриються по-новому. Не традиційно, а так, ніби слово щойно виникло: тільки-що Христос сказав: «Отче наш», Пушкін сказав: «Отче, наш». Оце воно! Отак вони і заспівали. Не те, що вже пройшло 5000 років…

Музика знову повертає нас до витоків мови, хтось сказав це, а музика підхоплює з мови, а не тільки з традицій. Часто мову відкидають, а кажуть: «Треба ось так казати», а сам текст говорить: «Ось така потрібна музика», якщо ти дійсно прислухався. Оце така проблема. Проблема у тому, що ця музика зв’язана не з природою, а зі словом. Наприклад, навіть Тичини вірш наївний, дитячий «Гаї шумлять», але це ж райський… Це те, що у Тичини забрали… Пушкін сказав, що «поэзия должна быть глуповата», так оце якраз наївність у Тичини, у нього була оця «глуповатість» геніальна, а потім воно кудись зникло.

І це від слів іде: «Гаї шумлять», це – парадіз, це така асоціація, що від слова іде, а не від того, що я малюю гай – це не головне. Головне, як цей текст проспівується. А потім обертонами він і гай дає і інше, інше, інше», -  розповідає Валентин Сильвестров.

Відеоінтерв'ю:

http://youtu.be/31Quv3KYOq4

 

Kyivdiary.com

Valentyn Silvestrov
Pianist / Composer

Pianist and one of the best-known Ukrainian composers in the world. More than 40 years Valentyn Silvestrov has been composing great contemporary classical music in his little modest apartment with a view of Kyiv-Pechersk Lavra. He was born in 1937 in Kyiv. CD with music composed by Valentyn Silvestrov will be a cool present from Kyiv.

Nice film about Valentyn Silvestrov: http://www.youtube.com/watch?v=M9CYVWdXxDw

 

Київські яблука для саду-душі

14 листопада 2012 року у мене мерзли руки в осінньому Києві. Але серце зігрівала думка, що свято душі от-от почнеться у Будинку вчителя на Володимирській - треба поспішати.  З рожевими трояндами для одної із кращих представниць сучасної української інтелігенції Олени Голуб я зайшла до зали. Аншлагу не було. Дивно. Глядачі прогледіли в афіші казковий вечір? Я відчувала себе справжньою щасливицею, адже одна з небагатьох потрапила на дійство, яке створив чарівник - режисер,  «столяр» української душі Євген Сверстюк. Довкола яскравої особистості завжди, як довкола вулика з медом, «гудуть» талановиті  люди-бджілки.

Панувала атмосфера світла і добра. На екрані з’являються карикатури і шаржі Олександра Довженка. На сцені хлопець, трохи соромлячись і водночас радіючи, розсипає справжні яблука: жовті, червоні. Ласкаве запрошення у живий яблуневий сад, що посадив Олександр Довженко біля кіностудії у Києві.

А далі глядачі стають свідками польоту душі Олександра Довженка над водою. На відео бачимо відображення грозових хмар-думок, що линуть над ріками і озерами України, крижин у серці, що пливуть вздовж берегів, а потім – кришталево чисту, нічим не замутнену воду. Музика скрипки, на якій грає на сцені чарівна виконавиця, торкається душі кожного. «Олександр Довженко. Втеча із полону» - під такою назвою розпочинається цьогорічний творчий вечір.

Євген Сверстюк розповідав про пережите: «Для шістдесятників після Тараса Шевченка найбільшим будителем був Олександр Довженко. Саме він - перший в СРСР дисидент».  За словами  українського публіциста, Довженко втік у царство свободи – написав свій «Щоденник», завжди залишався націоналістом, думав і переживав за долю українського народу, глибоконеповноцінного, як нації. Свої думки про всесвітньо відомого кінорежисера і письменника Євген Сверстюк виклав у творі «Розiп'ятий праворуч (Олександр Довженко)» (http://www.ukrcenter.com/Література/Євген-Сверстюк/48177-1/Розiпятий-праворуч-Олександер-Довженко). Пан Євген говорив про трагічну долю митця, про його віру у Бога і протест проти безбожної більшовицької влади: «Коли у 1955 році Довженкові «приснився дивний сон два рази, неначе Ленiн мене обiймав i цiлував" - вiн не шукав тлумача снiв, а серцем розгадав: «Очевидно, буде мені трудно..»».

Київська публіка теж розгадувала серцем - гру на роялі, який звучав на сцені серед яблук, уривки з творів Довженка, що змушували затамовувати подих, пісні, виконані щиро і зворушливо. А ще були подарунки. Наприкінці вечора кожному дісталося запашне яблучко, як символ генія, чиї плоди і сьогодні живі, ароматні і надзвичайно потрібні в Україні та світі. Яблука із «саду» Олександра Довженка, турботливо збережені і подаровані із рук у руки нам у 21 столітті Євгеном Сверстюком.  

P.S. У Берліні працює кінотеатр "АРСЕНАЛ", який німці називають Інститутом кіно- та відеомистецтва.   


Фото М.Стефановські

ЄВГЕН СВЕРСТЮК:

«Підручники з історії України виявилися кращими, ніж я очікував»

12 жовтня 2012 р. у Центрі культури та мистецтва у Києві зібралися вчителі, щоб почути думку відомого публіциста, доктора філософії, колишнього дисидента та політв'язня Євгена Сверстюка про підручники з історії України, за якими навчаються сьогодні учні. За словами пана Євгена, підручники виявилися кращими, ніж він очікував. Стисла інформація про дисидентство, звичайно, не дає відповіді на всі запитання після розділу, однак спонукає до діалогу вчителя та учня, який сьогодні має можливість черпати інформацію з багатьох доступних джерел.

Серйозною помилкою на сторінках підручника з історії, відзначив Євген Сверстюк, було переплутати прізвище секретаря ЦК КПУ з питань ідеології за часів Щербицького Маланчука з Маланюком. «Маланчуки, медведчуки – це така категорія хворих людей, які відчувають ненависть до українського народу, – зазначив відомий публіцист, – Маланюк – прізвище Євгена, українського поета, публіциста, культуролога-енциклопедиста». На думку пана Сверстюка, перед друком розділ про дисидентство слід було віддати на редакцію Василю Овсієнку, «літописцю» і учаснику дисидентського руху в Україні.

Відповідаючи на запитання вчителів, що змушувало дисидентів після одного ув’язнення знову повертатися на зону, Василь Овсієнко зазначив, що ніхто не хотів у тюрму, однак для кожного дисидента честь і гідність була головною і «якщо величезні маси українців опустилися у своїй національній самосвідомості нижче нуля, то хтось мав закладати голову, щоб усі ми разом не пішли на дно». На жаль, так сталося із цвітом української нації: Василем Стусом, Аллою Горською, Валерієм Марченком, В’ячеславом Чорноволом…

Євген Сверстюк розповідав про час «політики, повернутої в минуле», про атмосферу переслідування, недовіри і мужності дисидентів, що були відважними успішними людьми, і відкрито будили почуття національної гідності, тягнулися до національної принциповості. «КГБіст запитав мене: «Ви думаєте, як Вас заарештують, у Києві не буде більше українців, не буде кому говорити українською мовою?». Я відповів: «Впевнений, що Ви говорите українською лише для того, щоб підслухати і випитати», – згадує Євген Сверстюк. За виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» у 1973 році українського інтелігента засудили до семи років таборів і п’яти років заслання: «Мою книжку «Собор у риштованні» видали у Парижі. На допиті її поклали переді мною. Слідчий підняв в одній руці книгу: «Це Вам від них, – піднімаючи «вирок» у другій, – а це Вам – від нас», – згадував Євген Сверстюк з усмішкою.

На зустрічі вчителі мали унікальну можливість познайомитися з колегою, вчителем історії за професією, з живою легендою, учасником боїв проти гітлерівців та загонів НКВС, одним з останніх учасників Норильського повстання 1953-го, автором книги «…І гинули першими» Степаном Семенюком.

За словами Євгена Сверстюка, кожен учитель історії має бути людиною мислення, зацікавлювати учнів історичними постатями, книжками, роздумами. Коли сам був учнем, майбутнього публіциста найбільше надихали твори Свіфта, Екзюпері (особливо – «Військовий льотчик»), Гемінґвея, Ремарка, Кіплінґа. Тому, так само, як Антуан де Сент-Екзюпері, який став військовим льотчиком, щоб захищати те, що найбільше любив – свою Францію, Євген Сверстюк вирішив захищати свою Україну.

Детский привет Перголези

19 марта 2011 года, когда на улице падал мокрый мартовский снег, в самом сердце Киева – в старинной Лютеранской кирхе св. Катерины состоялся концерт с участием юных студентов Киевской детской Академии искусств.
Публика начала собираться загодя, буквально за час до концерта, предвкушая нечто особенное. Среди гостей было много детей, они с огромным любопытством и восторгом наблюдали за появлением юных музыкантов с инструментами в руках и хористов, одетых в синюю форму с ярко-красными уголками-платочками в карманах жилетов.
Дирижер, заслуженная артистка Украины Оксана Мадараш, грациозно взмахнула пальцами – и зазвучало непревзойдённое по гармонии и красоте, божественное произведение итальянского композитора Дж.-Б. Перголези «Stabat Mater» («Стояла Мать скорбящая»). Это католический гимн, автором которого считается итальянский поэт ХІІІ века Якопоне да Тоди. В первой части повествуется о страданиях Девы Марии во время распятия Иисуса Христа, вторая являет собой страстную мольбу грешника о даровании ему рая после смерти. Детские голоса звучали очень чисто и проникновенно (хормейстер - Елена Барановская). Помогала хорошая акустика церкви. Особенно трогательно прозвучал последний номер «Quando corpus morietur» («Когда тело моё умрёт»).
Партии сопрано и альта исполнили профессиональные вокалисты, выпускники Национальной музыкальной академии Украины им. П. Чайковского, лауреаты и дипломанты международных конкурсов Юлия Денисенко (сопрано) и Наталия Грановская (меццо-сопрано), партию органа - лауреат международного конкурса Ирина Рябчун. Взрослые вокалисты и музыканты с радостью принимают участие в детских концертах. Дело в том, что игра в оркестре имеет определённые сложности для детей, поэтому очень важно, сидя плече к плечу, познавать все азы и перенимать опыт у старшеклассников, бакалавров и педагогов-иллюстраторов. В качестве эксперимента во время недавнего большого концерта в филармоническом зале КГАИ «Загадка Моцарта», посвящённого юбилею В.-А. Моцарта, задействовали «малышей», студентов 5-го класса, и профессиональных музыкантов. Опыт стал удачным, поэтому и на сей раз в камерном оркестре можно было увидеть музыкантов от малого до велика.
По словам заслуженной артистки Украины Оксаны Мадараш, которая с первых дней создания коллектива, является его вдохновителем и руководителем, юные музыканты готовы к реализации больших творческих планов. В их числе - расширение репертуара, серия юбилейных концертов, во время которых продемонстрируют возможности всего коллектива и каждого ребёнка в отдельности (сольные номера с оркестром). Стоит отметить, что некоторые участники коллектива уже успешно демонстрируют свои таланты в новом формате – трио «Эйдос», под управлением известного педагога, вице-президента Европейской ассоциации педагогов-струнников Андрея Батьковского, родилось именно внутри студенческого проекта Киевской детской Академии искусств, который в следующем году отметит свое 10-летие.

Чувствительный француз - писатель-загадка


В зал Национального литературного музея Украины, где собраны на деревянных полках за стеклом сотни старинных книг, входит высокий 50-летний иностранец. Копна густых седых волос. Очки с оправой-бабочкой. Приветливая улыбка и добрые глаза. Таким увидела киевская публика писателя Жиля Леруа, обладателя самой престижной литературной премии Франции – Гонкуровской. Свой роман «Alabama song» («Песня Алабамы»), признанный лучшим в 2007 году, он подарил музею. Украинских читателей и журналистов также не оставил без сюрпризов: писатель откровенно поведал о своем творчестве, новом романе, об отсутствии у него, главы жюри, присуждавшем недавно в Киеве премию имени Григория Сковороды за лучший перевод с французского, представлений о великом философе. И еще - о требовании к Папе Римскому забрать свои слова о вреде презервативов обратно.


О пробе пера и не только

Мне кажется, я захотел писать с тех пор, как взял в руки книгу. После нескольких неудачных попыток опубликовать свои работы в 28 лет мне удалось дебютировать с произведением "Хабиби". Половину историй для романов черпаю из жизней своих близких людей, родственников, предков. Их образы можно отыскать в книгах «Расти», «Публичные сады», «Музыкальные автоматы». Другая половина – вымысел. Мои романы нельзя назвать автобиографическими: я пишу о близком, но не о себе. В одной из последних книг центральный персонаж – мать, которая теряет сына. Смерть моей матери сильно потрясла меня: мы были очень близки. В книге происходит смена ролей. В художественных произведениях я отдаю предпочтение чувствам, эмоциональной стороне, а не интеллектуальной.


О создании лучшего романа – 2007

Я хотел отдать должное недооцененной Зельде (прим.жене американского писателя Френсиса Скотта Фитцджеральда), поэтому решил предоставить ей слово – писать роман «Alabama song» от первого лица. Ее судьба начиналась, как сказка, а закончилась, как кошмар. Перед написанием книги я познакомился с произведениями Фитцджеральда, Зельды – они сами очень многое о себе рассказали. Мне также повезло воспользоваться подготовленной американским университетом детальной хронологией жизни Фитцджеральда на 40 страницах. Я разместил их в своей комнате, где писал роман, и внимательно следил за датами жизни этих людей. Сознательно отказался от знакомства с биографическими произведениями других авторов, которые писали о Фитцджеральде и Зельде. Боялся, что они могут повлиять на мои представления о женщине, которую хотелось изобразить именно так, как я ее ощутил. Для мужчины-писателя с опытом вести повествование от лица женщины, перевоплощаясь, несложно. Так поступал Флобер в «Мадам Бовари», Лев Толстой в романе «Анна Каренина». Сложнее было воссоздать состояние шизофрении Зельды. После того, как я дописал роман, начал волноваться, не сошел ли я сам с ума (смех).

О плюсах и минусах Гонкуровской премии

Когда меня спрашивают, изменила ли Гонкуровская премия мою жизнь, отвечаю: «Нет, не изменила». На самом деле, премия спасла мне жизнь (смех). Мое финансовое положение было плачевным, у меня собирались отбирать дом за городом… Благодаря же присужденной премии тираж книги «Alabama song» увеличился с обычного 8-10 тыс. до 200-250 тыс. экземпляров, у меня появилась возможность встречаться с читателями в разных странах мира. Гонкуровская премия – это награда за работу (прим.размер премии символичный – 10 евро) и большая ответственность. Работая над новым романом, я очень волновался: премия вызывает много зависти, жду с опасениями, как его встретят. Я специально уехал за рубеж, чтобы отвлечься от переживаний по поводу выхода новой книги.

«Допремьерный» анонс нового романа

В основе нового романа – события 2005 года в США, связанные с последствиями урагана «Катрина». Главная героиня – женщина из бедного квартала, оказавшаяся в западне: заблокированная в собственном доме. Перед ее глазами проносится вся жизнь. Заканчивается история хорошо, так как эта женщина достойна спасения. Роман небольшой – страниц 150. Описанное время в романе – неделя. Источником информации об урагане послужили СМИ, а также - документальный фильм Спайка Ли (прим. Фильм о последствиях урагана "Катрина" в Новом Орлеане и неэффективной работе государственных служб по организации помощи пострадавшим), который есть только в США. Я также собственными глазами видел, как сильно разрушил американские города ураган.

Слово – не воробей

Почему я выступил против высказываний Папы Римского о вреде презервативов и требовал от него забрать слова обратно? Я очень редко выражаю свою гражданскую позицию открыто. Мишель Фуко говорил, что подписывать петиции нужно только в том случае, если стоит вопрос о жизни или смерти. Это был тот случай. Для меня это очень важно. Мое поколение пострадало от СПИДа, потому что не знало, как защититься. Потому я очень чувствительный к данной теме. Подготовленный текст петиции поддержали мои друзья из СМИ, актеры, в Фейсбуке – представители 30 стран. Его планируем напечатать в журнале и передать лично Папе Римскому.


Автор: Анастасия Симуха